Степан Руданський – видатний український поет, лікар і збирач народної творчості, який залишив вагомий слід у культурному та медичному житті України XIX століття. Його життя було сповнене творчих пошуків, складних життєвих рішень та любові до рідної мови й пісні. Народившись у родині священика, він обрав свій шлях, що був наповнений не тільки професійними досягненнями, але й особистими трагедіями. Пропонуємо вам зануритися в захопливий світ фактів про Степана Руданського, щоб краще зрозуміти цю унікальну особистість і його внесок у нашу культуру.
Факти
- Степан Руданський народився 6 січня 1834 року на Вінниччині, в селі Хомутинці, в родині священника. Його батько мріяв, що Степан піде по його стопах і віддав його до духовної семінарії.
- Степан мав трьох братів – Григорія, Олександра та Юхима. Попри батькові настанови, він обрав інший шлях у житті, що часто ставало джерелом конфліктів у родині.
- Замість того, щоб слідувати батьковій мрії про духовну кар’єру, Степан любив відвідувати ярмарки і спілкуватися з простими людьми, записуючи їхні історії, прислів’я, приказки, пісні та бувальщини.
- У 1852 році, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, 19-річний Руданський упорядкував два рукописні зшитки українських народних пісень. Перший том містив пісні любовного характеру, а другий – козацькі, весільні, рекрутські пісні та щедрівки.
- Руданський володів більш як десятьма мовами.
- Однією з його пісень є відображення долі поета і його кохання до Марії Княгницької. Вони познайомилися в Кам’янці-Подільському, де Степан жив на квартирі її матері.
- Руданський заручився з Марією перед від’їздом до Петербурга, але її мати заборонила дочці думати про Степана через його рішення відмовитися від священицької кар’єри.
- З Петербурга Руданський звертався до коханої у віршах, серед яких знаменитий «Повій, вітре, з України».
- Степан здобув вищу освіту у Петербурзькій медико-хірургічній академії, попри протест батька, що позбавив його матеріальної підтримки. В роки навчання він бідував і захворів на туберкульоз і підірвав своє здоров’я.
- У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа». Це вплинуло на його рішення почати розмовляти й писати українською мовою.
- Батько Степана відмовлявся говорити з ним українською і навіть сказав, щоб Степан зовсім не писав йому листи, якщо вони будуть українською мовою.
- Після закінчення академії Руданський одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати у Криму. У 1861—1873 роках він працював міським лікарем у Ялті та лікарем у маєтках князя Воронцова.
- Руданський був ініціатором відкриття лікарні в Бахчисараї, зародження санаторійної справи на Південному березі, а також вів ветеринарну діяльність. Також за його активної участі відкрили першу медичну бібліотеку в Криму.
- В Ялті Руданський брав уроки малювання у відомого художника Івана Айвазовського.
- У Кам’янці-Подільському Степан утвердився як поет. Він написав 6 балад, яким дав оригінальну назву – «Байки хатні», «Небилиці», «Два трупи», «Вечорниці», «Упир», «Хрест на горі», «Розмай».
- Степан Руданський мав хист до співу, малювання, писання співомовок, створення мелодій до власних віршів, перекладу античних творів і лікування людей.
- Один із його віршів, «Повій, вітре, на Вкраїну», став народною піснею, що свідчить про популярність і вплив його творчості.
- Вперше Степан почав друкуватись у петербурзьких журналах «Основа» та «Искра». Він також приготував до друку збірку поезій «Нива», яка через брак коштів не була видана.
- Працюючи лікарем у Ялті, Руданський майже не мав часу на творчість. Він зазнав гоніння за свою любов до української мови і відмову місцевих видавництв друкувати його твори.
- В Ялті Руданський жив у двоповерховому будинку біля порту і подарував частину власної землі місту під фонтан, демонструючи свою відданість громадам, де він жив і працював.
- Останньою крапкою на шляху творчості стали доноси на службі. Побоюючись звільнення, Руданський остаточно полишив писати.
- В 1867 році його було обрано почесним мировим суддею Симферопольсько – Ялтинської і Керченської мирової округи.
- Руданський помер 3 травня 1873 року в Ялті від холери під час епідемії. Його останні слова були: «Україно моя мила…».
- Степан Руданський написав близько 200 віршованих співомовок, але за життя не було опубліковано жодної його збірки. Він прожив усього 39 років, залишивши після себе багатий творчий спадок, який досі вивчають і цінують.
- Тільки через сім років після його смерті Олена Пчілка видала «Співомовки Степана Руданського», а 33 його вірші стали народними піснями, серед яких «Ти не моя», «Мене забудь!», «Чорний кольор» та інші.
Вірші
***
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі.
Між ярами там долина,
Там біленькая хатина,
В тій хатині голУбонька,
ГолУбонька-дівчИнонька.
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча миле.
Зупинися нишком-тишком
Над рум’яним білим личком,
Над тим личком зупинися,
Чи спить мила — подивися.
Як спить мила, не збудилась —
Нагадай їй, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась…
Як заб’ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі.
А як мене позабула,
Як нелюба пригорнула —
Ти розвійся край долині,
Не вертайся з України…
Вітер віє, вітер віє;
Серце тужить, серце мліє…
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.
***
Сиротина я безродний,
Десь загину в чужині —
І ніхто очей холодних
Не закриє там мені.
І нерідною рукою
Буду в землю я зарит,
І тепленькою сльозою
Ніхто хроба не зросить…
***
Світить місяць серед неба,
Зіроньки кругом,
І всі люди сном заснули,
Опівнічним сном!..
Один я лиш не дрімаю,
Край вікна стою;
І тобі, дівча, співаю
Про тугу свою!..
Чи спиш, мила, чи дрімаєш?
Любка, пробудись!
Пробудися і в віконце
Виглянь-подивись!..
Най погляну на ті личка,
Що палахкотять,
На ті очі, чорні очі,
Що вогнем горять!..
Виглянь, мила, як дрімаєш,
Най я подивлюсь,
Подивлюсь на білі груди,
К серцю пригорнусь!..
Пригорнуся, обів’юся,
Правду спом’яну…
І без туги і без жалю
Вічним сном засну.
***
Голубонько-дівчинонько,
Зіронько моя!
Не питайся, моя мила,
Чого смутен я!
Живо-живо того смутку
І ти не минеш!..
Отоді ти, моя мила,
Мене спом’янеш…
Голубонько-дівчинонько,
Мій рожевий цвіт!
Ти весела, світом рада,
Тобі милий світ!..
Живо-живо світом знудиш,
Тяженько здихнеш…
Отоді ти, моя мила,
Мене спом’янеш!..
***
Прийшла смерть моя,
Легке точиться…
Ти мори, маро,
Коли хочеться.
Я віддам землі
Всі кісткі мої,
А на світ пушу
Лиш щілки мої!
Не умруть вони:
Кожна щілочка
Полетить жива,
Як та пчілочка;
Полетить жива
І покотиться,
В сотні, тисячі
Переплодиться.
І я знов живий
Світ оглядую,
Смерті першої
Не пригадую.
Прийде друга смерть —
Світ зчорніється,
Земля вся в снігу
Забіліється.
І весь світ мара
Зморить голодом
І щілки мої
Зціпить холодом.
Але холод той
Не уб’є життя.
Перейдуть віки,
Ожиє дитя.
Перейдуть віки,
Світ завалиться,
Вогнем-стовогнем
Весь розпалиться.
І сніги тоді
Паром кинуться,
І щілки мої
Знов прокинуться.
І щілки мої
Знов прокинуться,
Найдуть землю знов,
Знову кинуться.
Найдуть землю знов,
Знову кинуться,
В сотні душ живих
Перекинуться.
І піде життя
Знов драбиною,
І я вигляну
Знов дитиною.
А ти ждеш, маро!
Легке точиться,
Ти не жди — мори,
Коли хочеться.
Місяць, рік піждеш —
Що уводити?
Трудно думи всі
Разом сплодити.
Трудно думи всі
Разом сплодити;
Чого ж ждеш, маро?
Що уводити?
***
Дочекався я
Свого святонька
Виряджала в світ
Мене матінка.
Виряджала в світ
Мати рідная
І промовила
Мені, бідная:
“Нехай, сину мій,
Ми працюємо.
Нехай цілий вік
Ми горюємо;
Нехай сохну я,
Тато горбиться,
Ти на світ поглянь,
Що там робиться, —
Та не всі ж, як ми,
В землі риються, —
Може, є такі,
Що і миються;
Та не всі ж, як ми,
Димом куряться, —
Може, є такі,
Що й не журяться.
Коли знайдеш їх,
Милий синочку,
Ти склони себе,
Як билиночку,
Ти склони себе,
Як билиночку, простели себе,
Як рядниночку.
Спина з похилу
Не іскорчиться,
Чоло з пороху
Не ізморщиться.
Спина з похилу
Не ізкривиться,
Зато ступить пан
Та й подивиться;
Зато ступить пан
На покірного
І прийме тебе,
Як добірного.
І в годиночку —
На драбиночку.
І підеш тоді,
Милий синочку,
І з панами сам
Порівняєшся,
В сріблі-золоті
Закупаєшся;
В сріблі-золоті
Закупаєшся,
З полем батьковим
Розпрощаєшся!”
Але сталося
Друге святонько:
Виряджав у світ
Мене батенько.
Виряджав мене,
Путь показував,
Говорив мен
І приказував:
“Видиш, сину мій,
Як працюємо,
Видиш, сину мій,
Як горюємо.
Кождий на світі
На то родиться…
Не дивись на світ,
Що там робиться!
І на пчіл поглянь:
Є робучії,
Але й трутні є
Неминучії.
Так і на світі:
Їдні риються,
Другі потом їх
Тілько миються.
Будь ти проклятий,
Милий синочку,
Як пігнеш таким
Свою спиночку;
Як пігнеш таким
Свою спиночку,
Як простелишся
На рядниночку.
І чоло тобі
Нехай зморщиться,
І хребет тобі
Нехай скорчиться!
Ти тікай від них,
Як від гадини,
Ти не жди від них
Перекладини;
Ти не жди від них
Перекладини,
Ти у світ іди
На оглядини.
Ти у світ іди,
Милий синочку,
Ти усе спізнай —
І билиночку.
Тоді з світом ти
Порівняєшся,
В добрі-розумі
Закупаєшся,
В добрі-розумі
Закупаєшся,
З полем батьковим
Привітаєшся!”
Степан Руданський – яскрава постать української культури, яка залишила нам багатий спадок у вигляді поезії, пісень та наукових праць. Його життя було коротким, але сповненим великих досягнень і важливих відкриттів. Він був не тільки талановитим поетом, але й відданим лікарем, який присвятив себе служінню людям. Руданський став символом невтомної праці та любові до України, що продовжує надихати нас до сьогодні. Пам’ятаючи його, ми вшановуємо не тільки великого митця, а й справжнього патріота своєї землі.