25 цікавих фактів про Степана Руданського

Зміст

Степан Руданський – видатний український поет, лікар і збирач народної творчості, який залишив вагомий слід у культурному та медичному житті України XIX століття. Його життя було сповнене творчих пошуків, складних життєвих рішень та любові до рідної мови й пісні. Народившись у родині священика, він обрав свій шлях, що був наповнений не тільки професійними досягненнями, але й особистими трагедіями. Пропонуємо вам зануритися в захопливий світ фактів про Степана Руданського, щоб краще зрозуміти цю унікальну особистість і його внесок у нашу культуру.

Факти

  1. Степан Руданський народився 6 січня 1834 року на Вінниччині, в селі Хомутинці, в родині священника. Його батько мріяв, що Степан піде по його стопах і віддав його до духовної семінарії.
  2. Степан мав трьох братів – Григорія, Олександра та Юхима. Попри батькові настанови, він обрав інший шлях у житті, що часто ставало джерелом конфліктів у родині.
  3. Замість того, щоб слідувати батьковій мрії про духовну кар’єру, Степан любив відвідувати ярмарки і спілкуватися з простими людьми, записуючи їхні історії, прислів’я, приказки, пісні та бувальщини.
  4. У 1852 році, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, 19-річний Руданський упорядкував два рукописні зшитки українських народних пісень. Перший том містив пісні любовного характеру, а другий – козацькі, весільні, рекрутські пісні та щедрівки.
  5. Руданський володів більш як десятьма мовами.
  6. Однією з його пісень є відображення долі поета і його кохання до Марії Княгницької. Вони познайомилися в Кам’янці-Подільському, де Степан жив на квартирі її матері.
  7. Руданський заручився з Марією перед від’їздом до Петербурга, але її мати заборонила дочці думати про Степана через його рішення відмовитися від священицької кар’єри.
  8. З Петербурга Руданський звертався до коханої у віршах, серед яких знаменитий «Повій, вітре, з України».
  9. Степан здобув вищу освіту у Петербурзькій медико-хірургічній академії, попри протест батька, що позбавив його матеріальної підтримки. В роки навчання він бідував і захворів на туберкульоз і підірвав своє здоров’я.
  10. У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа». Це вплинуло на його рішення почати розмовляти й писати українською мовою.
  11. Батько Степана відмовлявся говорити з ним українською і навіть сказав, щоб Степан зовсім не писав йому листи, якщо вони будуть українською мовою.
  12. Після закінчення академії Руданський одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати у Криму. У 1861—1873 роках він працював міським лікарем у Ялті та лікарем у маєтках князя Воронцова.
  13. Руданський був ініціатором відкриття лікарні в Бахчисараї, зародження санаторійної справи на Південному березі, а також вів ветеринарну діяльність. Також за його активної участі відкрили першу медичну бібліотеку в Криму.
  14. В Ялті Руданський брав уроки малювання у відомого художника Івана Айвазовського.
  15. У Кам’янці-Подільському Степан утвердився як поет. Він написав 6 балад, яким дав оригінальну назву – «Байки хатні», «Небилиці», «Два трупи», «Вечорниці», «Упир», «Хрест на горі», «Розмай».
  16. Степан Руданський мав хист до співу, малювання, писання співомовок, створення мелодій до власних віршів, перекладу античних творів і лікування людей.
  17. Один із його віршів, «Повій, вітре, на Вкраїну», став народною піснею, що свідчить про популярність і вплив його творчості.
  18. Вперше Степан почав друкуватись у петербурзьких журналах «Основа» та «Искра». Він також приготував до друку збірку поезій «Нива», яка через брак коштів не була видана.
  19. Працюючи лікарем у Ялті, Руданський майже не мав часу на творчість. Він зазнав гоніння за свою любов до української мови і відмову місцевих видавництв друкувати його твори.
  20. В Ялті Руданський жив у двоповерховому будинку біля порту і подарував частину власної землі місту під фонтан, демонструючи свою відданість громадам, де він жив і працював.
  21. Останньою крапкою на шляху творчості стали доноси на службі. Побоюючись звільнення, Руданський остаточно полишив писати.
  22. В 1867 році його було обрано почесним мировим суддею Симферопольсько – Ялтинської і Керченської мирової округи.
  23. Руданський помер 3 травня 1873 року в Ялті від холери під час епідемії. Його останні слова були: «Україно моя мила…».
  24. Степан Руданський написав близько 200 віршованих співомовок, але за життя не було опубліковано жодної його збірки. Він прожив усього 39 років, залишивши після себе багатий творчий спадок, який досі вивчають і цінують.
  25. Тільки через сім років після його смерті Олена Пчілка видала «Співомовки Степана Руданського», а 33 його вірші стали народними піснями, серед яких «Ти не моя», «Мене забудь!», «Чорний кольор» та інші.

Вірші

***

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі.

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина,
В тій хатині голУбонька,
ГолУбонька-дівчИнонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча миле.

Зупинися нишком-тишком
Над рум’яним білим личком,
Над тим личком зупинися,
Чи спить мила — подивися.

Як спить мила, не збудилась —
Нагадай їй, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась…

Як заб’ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі.

А як мене позабула,
Як нелюба пригорнула —
Ти розвійся край долині,
Не вертайся з України…

Вітер віє, вітер віє;
Серце тужить, серце мліє…
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.

***

Сиротина я безродний,
Десь загину в чужині —
І ніхто очей холодних
Не закриє там мені.

І нерідною рукою
Буду в землю я зарит,
І тепленькою сльозою
Ніхто хроба не зросить…

***

Світить місяць серед неба,
Зіроньки кругом,
І всі люди сном заснули,
Опівнічним сном!..

Один я лиш не дрімаю,
Край вікна стою;
І тобі, дівча, співаю
Про тугу свою!..

Чи спиш, мила, чи дрімаєш?
Любка, пробудись!
Пробудися і в віконце
Виглянь-подивись!..

Най погляну на ті личка,
Що палахкотять,
На ті очі, чорні очі,
Що вогнем горять!..

Виглянь, мила, як дрімаєш,
Най я подивлюсь,
Подивлюсь на білі груди,
К серцю пригорнусь!..

Пригорнуся, обів’юся,
Правду спом’яну…
І без туги і без жалю
Вічним сном засну.

***

Голубонько-дівчинонько,
Зіронько моя!
Не питайся, моя мила,
Чого смутен я!
Живо-живо того смутку
І ти не минеш!..
Отоді ти, моя мила,
Мене спом’янеш…

Голубонько-дівчинонько,
Мій рожевий цвіт!
Ти весела, світом рада,
Тобі милий світ!..
Живо-живо світом знудиш,
Тяженько здихнеш…
Отоді ти, моя мила,
Мене спом’янеш!..

***

Прийшла смерть моя,
Легке точиться…
Ти мори, маро,
Коли хочеться.

Я віддам землі
Всі кісткі мої,
А на світ пушу
Лиш щілки мої!

Не умруть вони:
Кожна щілочка
Полетить жива,
Як та пчілочка;

Полетить жива
І покотиться,
В сотні, тисячі
Переплодиться.

І я знов живий
Світ оглядую,
Смерті першої
Не пригадую.

Прийде друга смерть —
Світ зчорніється,
Земля вся в снігу
Забіліється.

І весь світ мара
Зморить голодом
І щілки мої
Зціпить холодом.

Але холод той
Не уб’є життя.
Перейдуть віки,
Ожиє дитя.

Перейдуть віки,
Світ завалиться,
Вогнем-стовогнем
Весь розпалиться.

І сніги тоді
Паром кинуться,
І щілки мої
Знов прокинуться.

І щілки мої
Знов прокинуться,
Найдуть землю знов,
Знову кинуться.

Найдуть землю знов,
Знову кинуться,
В сотні душ живих
Перекинуться.

І піде життя
Знов драбиною,
І я вигляну
Знов дитиною.

А ти ждеш, маро!
Легке точиться,
Ти не жди — мори,
Коли хочеться.

Місяць, рік піждеш —
Що уводити?
Трудно думи всі
Разом сплодити.

Трудно думи всі
Разом сплодити;
Чого ж ждеш, маро?
Що уводити?

***

Дочекався я
Свого святонька
Виряджала в світ
Мене матінка.
Виряджала в світ
Мати рідная
І промовила
Мені, бідная:
“Нехай, сину мій,
Ми працюємо.
Нехай цілий вік
Ми горюємо;
Нехай сохну я,
Тато горбиться,
Ти на світ поглянь,
Що там робиться, —
Та не всі ж, як ми,
В землі риються, —
Може, є такі,
Що і миються;
Та не всі ж, як ми,
Димом куряться, —
Може, є такі,
Що й не журяться.
Коли знайдеш їх,
Милий синочку,
Ти склони себе,
Як билиночку,
Ти склони себе,
Як билиночку, простели себе,
Як рядниночку.
Спина з похилу
Не іскорчиться,
Чоло з пороху
Не ізморщиться.
Спина з похилу
Не ізкривиться,
Зато ступить пан
Та й подивиться;
Зато ступить пан
На покірного
І прийме тебе,
Як добірного.
І в годиночку —
На драбиночку.
І підеш тоді,
Милий синочку,
І з панами сам
Порівняєшся,
В сріблі-золоті
Закупаєшся;
В сріблі-золоті
Закупаєшся,
З полем батьковим
Розпрощаєшся!”

Але сталося
Друге святонько:
Виряджав у світ
Мене батенько.
Виряджав мене,
Путь показував,
Говорив мен
І приказував:
“Видиш, сину мій,
Як працюємо,
Видиш, сину мій,
Як горюємо.
Кождий на світі
На то родиться…
Не дивись на світ,
Що там робиться!
І на пчіл поглянь:
Є робучії,
Але й трутні є
Неминучії.
Так і на світі:
Їдні риються,
Другі потом їх
Тілько миються.
Будь ти проклятий,
Милий синочку,
Як пігнеш таким
Свою спиночку;
Як пігнеш таким
Свою спиночку,
Як простелишся
На рядниночку.
І чоло тобі
Нехай зморщиться,
І хребет тобі
Нехай скорчиться!
Ти тікай від них,
Як від гадини,
Ти не жди від них
Перекладини;
Ти не жди від них
Перекладини,
Ти у світ іди
На оглядини.
Ти у світ іди,
Милий синочку,
Ти усе спізнай —
І билиночку.
Тоді з світом ти
Порівняєшся,
В добрі-розумі
Закупаєшся,
В добрі-розумі
Закупаєшся,
З полем батьковим
Привітаєшся!”

Степан Руданський – яскрава постать української культури, яка залишила нам багатий спадок у вигляді поезії, пісень та наукових праць. Його життя було коротким, але сповненим великих досягнень і важливих відкриттів. Він був не тільки талановитим поетом, але й відданим лікарем, який присвятив себе служінню людям. Руданський став символом невтомної праці та любові до України, що продовжує надихати нас до сьогодні. Пам’ятаючи його, ми вшановуємо не тільки великого митця, а й справжнього патріота своєї землі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *